У К А З
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про Концепцію вдосконалення судівництва
для утвердження справедливого суду в Україні
відповідно до європейських стандартів


З метою утвердження в Україні верховенства права та впровадження європейсь-ких стандартів у національну систему судового устрою і судочинства п о с т а н о в л я ю:
Схвалити Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (додається).

Президент України В.ЮЩЕНКО
м. Київ, 10 травня 2006 року
N 361/2006

СХВАЛЕНО
Указом Президента України
від 10 травня 2006 року N 361/2006

КОНЦЕПЦІЯ
вдосконалення судівництва для утвердження
справедливого суду в Україні відповідно до
європейських стандартів


Розділ I. Мета та завдання Концепції
Метою Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (далі - Концепція) є забезпечення становлення в Україні судівництва як єдиної системи судового устрою та судочинства, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандар-тів і гарантує право особи на справедливий суд.
Завданнями Концепції, що випливають з її мети, є:
створення цілеспрямованої, науково обгрунтованої методологічної основи роз-витку правосуддя в Україні на найближчі десять років;
визначення шляхів удосконалення законодавства у цій сфері;
усунення негативних тенденцій, що мають місце внаслідок непослідовності здійс-нення попередньої судової реформи;
забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції;
посилення гарантій незалежності суддів;
якісне підвищення фахового рівня суддівського корпусу;
підвищення статусу суддів у суспільстві;
істотне поліпшення умов професійної діяльності суддів;
радикальне поліпшення стану виконання судових рішень;
створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв'язання спорів.
Судову реформу в Україні започатковано в часи здобуття державної незалежності. Головна мета на той час полягала в тому, щоб утвердити судову владу як незалежну гілку влади в рамках системи поділу влади у демократичному суспільстві. Незважаючи на позитивні здобутки на цьому шляху, процес становлення незалежного судівництва в Україні характеризувався суперечливістю та непослідовністю. Далися взнаки кон-серватизм у підходах до реформування та брак чіткого бачення того, якою має бути судова система в державі, що керується верховенством права. За таких обставин на даний час українські суди ще не стали дієвим інститутом захисту прав людини, рі-вень довіри до них з боку суспільства лишається вкрай низьким. Головними причинами такого стану є:

1. Відсутність системного й узгодженого бачення дальшого здійснення судової ре-форми.
Концепція судово-правової реформи 1992 року, відігравши важливу роль у стано-вленні судової влади в Україні, практично втратила значення програмного документа після прийняття Конституції України 1996 року ( 254к/96-ВР ), хоча деякі положення Концепції ще тривалий час зберігали свою актуальність.
У Конституції України ( 254к/96-ВР ) систему правосуддя окреслено у загально-му вигляді, визначено лише засади її організації та діяльності.
У зв'язку з цим є нагальна потреба у виробленні та законодавчому закріпленні чіткого і системного бачення стратегії реформування правосуддя.

2. Невідповідність системи судів загальної юрисдикції вимогам Конституції України (254к/96-ВР ), видам та стадіям судочинства.
Існуюча система судів загальної юрисдикції не повною мірою відповідає конститу-ційним засадам організації правосуддя. Нераціональна побудова системи судових установ та розподіл між ними юрисдикції нерідко спричиняють розгляд спору різними судами одного рівня та несправедливе обмеження права на оскарження судових рі-шень в окремих категоріях справ. Дотепер не завершено формування цілісної системи адміністративних судів, обов'язком яких є захист прав і свобод особи в її відносинах із суб'єктами владних повноважень.

3. Незавершеність реформи процесуального права.
Справедливе судочинство та належний захист прав і свобод людини можливі лише за наявності досконалого процесуального законодавства. Проте правове регулювання кримінального судочинства в Україні залишається нереформованим ще з радянських часів:
Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ), незважаючи на деяке оновлення, не відповідає вимогам захисту прав людини відповідно до європейських стандартів.
Господарські суди розглядають спори за правилами, що не відповідають сучасним тенденціям розвитку цивільного судочинства.
Незважаючи на ухвалення Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), дотепер не прийнято закон про адміністративні процедури, де було б визначено стандарти відносин особи з органом влади (посадовою особою), додержання яких мають переві-ряти адміністративні суди.
4. Перевантаженість судів та недостатня прозорість їх діяльності.
Через недосконалість судових процедур, а також не завжди виправдане розширення компетенції судів, зокрема щодо розгляду питань про так звані адміністративні право-порушення, судді не мають можливості своєчасно і якісно розглядати справи.
Нерідко суди повертають позовні заяви необгрунтовано, судді зволікають з розглядом справ та ухвалюють судові рішення поза межами розумних строків. Не розроблено чіткого механізму відповідальності судів за тяганину під час розгляду справ, а також суд-дів за некваліфіковане здійснення суддівських функцій. Нераціонально розподілено штатні суддівські посади між судами, що є причиною перевантаження одних судів і недо-вантаженості інших.
Відсутність ефективної системи правової допомоги, зокрема безоплатної для малоза-безпечених, істотно перешкоджає доступу до правосуддя.
Інформація про порядок звернення особи до суду є недостатньо відкритою, часом не-зрозумілою. Тексти судових рішень переважно є недоступними для осіб, які не були залучені до справи, але інтересів яких рішення безпосередньо стосуються. Рішення су-дів нижчого рівня практично не публікуються. Через брак приміщень для проведення су-дових засідань судді часто розглядають справи в робочих кабінетах, має місце прак-тика здійснення судочинства з порушенням принципів відкритості (публічності) судового процесу, не забезпечено повсюдно повної фіксації судового процесу технічними за-собами.

5. Чинники, що перешкоджають незалежності судді.
Процедура добору суддів є непрозорою, що може створювати сприятливі умови для зловживань та залежності суддів від посадових осіб, задіяних у цій процедурі.
Немає чітко встановленої законом системи визначення суддівської винагороди, неналежний рівень матеріального забезпечення суддів зумовив непривабливість по-сади судді для висококваліфікованих юристів. Водночас наявність сприятливих умов для одержання на цій посаді певних вигод, сумнівних з точки зору законності, перетво-рює ці посади на привабливі для осіб, цілі яких не мають нічого спільного з неупередже-ним правосуддям.
Судді, які перебувають на адміністративних посадах, здійснюють не влас-тиві для посади судді адміністративно-господарські функції. Голови судів роз-поділяють справи між суддями, формують колегії суддів для розгляду справ, мають вплив на вирішення питань кар'єри та соціального забезпечення суддів (відпустки, премії тощо).
Нерідко при ухваленні рішень на суддів чиниться тиск як з боку представників орга-нів влади, так і з боку заінтересованих осіб. Недосконала процедура відкриття прова-дження у кримінальних справах щодо суддів дозволяє використовувати її для впливу на них зі сторони обвинувачення.
Великою загрозою для незалежності суддів є недостатній рівень їх матеріального та соціального забезпечення, особливо у місцевих судах, а також неналежне фінансування судів, що змушує суди вишукувати інші можливості для забезпечення потреб у якіс-ному здійсненні правосуддя.

6. Неналежний рівень кваліфікації значної частини суддівського корпусу та малоефективність системи професійної відповідальності суддів.
На посаду судді не завжди призначаються особи, які мають достатній освітній рі-вень та високі професійні і моральні якості. Не створено належної системи підготовки та перепідготовки суддів. Неефективна система відповідальності суддів в одних випад-ках дозволяє їм уникати професійної відповідальності, в інших - створює сприятливі умови для тиску на тих суддів, які у своїй діяльності виявляють незалежність і принци-повість.

7. Недостатнє фінансування судової влади.
Усталилася практика визначення в Державному бюджеті України видатків на утри-мання судової влади, які є значно меншими від необхідних для забезпечення реальних потреб судів, особливо тих, що пов'язані зі здійсненням правосуддя. Державне мито, яке сплачується за звернення до суду, не спрямовується безпосередньо на потреби су-дів. Здебільшого його розмір є надто низьким. Незважаючи на те, що роль і функції судів та навантаження на них радикально змінилися, методика визначення щорічних ви-датків на їх утримання не зазнала істотних змін.

8. Неефективність системи виконання судових рішень.
Існуюча система виконання судових рішень є малоефективною. Фактично відсутня система контролю за діяльністю державної виконавчої служби. Європейський суд з прав людини в рішеннях проти України найчастіше констатує порушення права на спра-ведливий суд саме внаслідок невиконання рішень національних судів.

Розділ II. Завдання дальшого розвитку правосуддя
Завданням дальшого розвитку правосуддя є реальне утвердження верховенства права у суспільстві і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд у незалеж-ному та неупередженому суді. Сутність верховенства права полягає в тому, що права людини та основоположні свободи є тими цінностями, що формують зміст і спрямо-ваність діяльності держави. Однак верховенство права так і залишатиметься доктриною, позбавленою практичного значення, допоки судді не керуватимуться у своїй професійній діяльності принципом верховенства права.
Дальший розвиток правосуддя в Україні має бути спрямований на утвердження верхо-венства права через забезпечення:
доступності правосуддя;
справедливої судової процедури;
незалежності, безсторонності та професіоналізму суддів;
юридичної визначеності, однаковості судової практики і відкритості судових рі-шень;
ефективності судового захисту.

1. Доступність правосуддя
Вільний доступ до правосуддя є конституційним правом особи і основою справедливо-го судочинства.
Принцип вільного доступу до правосуддя передбачає обов'язок судів не відмовляти у розгляді справ компетентної юрисдикції з метою захисту порушеного права, свобод та інтересів особи, територіально зручне місцезнаходження судів, наявність достатньої кількості судів і суддів на території України.
Судові витрати, які несе особа, не повинні бути перешкодою для судового захисту її прав. Отже, вимогу про доступність правосуддя буде додержано лише тоді, коли буде створено ефективну систему надання правової допомоги, особливо малозабезпеченим.
Однією з важливих умов доступності правосуддя є поінформованість особи про організацію і порядок діяльності судів; правосуддя не стане доступним, якщо система судів лишатиметься для особи складною та незрозумілою щодо визначення компетентно-го суду для вирішення її справи.
Водночас доступність до правосуддя не виключає можливості для особи вирішити свій спір у позасудовому порядку. Держава повинна сприяти розвитку таких недержавних ін-ституцій, як третейські суди, посередники (медіатори) тощо, які допомагають залагодити спір, не доводячи його до суду.

2. Справедлива судова процедура
Вимога справедливої судової процедури є визначальним складником верховенст-ва права. Така процедура має бути створена на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагальності, диспозитивності, гласності, відкритості та обов'язковості виконання судових рішень. Будь-яке відхилення від цих засад можливе лише у передбачених законом випадках.
Правосудність судового рішення визначається згодою з ним сторін, а також наявні-стю права на оскарження та перегляд рішення в суді вищої інстанції.
Правила судочинства не повинні бути переобтяжені формальностями. Для за-безпечення права особи на швидке поновлення своїх прав, особливо у нескладних справах, судову процедуру доцільно спростити там, де таке спрощення не порушу-ватиме інтересів сторін у справедливому вирішенні справи.
Одночасно потрібно передбачити ефективні механізми для запобігання недобро-совісному використанню учасниками судочинства своїх процесуальних прав, а також відповідальність за невиконання процесуальних обов'язків.

3. Незалежність, безсторонність та професіоналізм суддів
Неодмінними умовами справедливого судочинства є незалежність, безсторонність та професіоналізм судді.
Організація судової системи і судочинства має запобігати будь-яким спробам чи-нити тиск на суддів та виникненню найменших сумнівів щодо неупередженості та профе-сіоналізму суддів.
Система добору кандидатів на посаду судді, престижність і авторитет посади су-дді мають забезпечувати формування висококваліфікованого і високоморального корпусу суддів.
Спеціалізація судів і суддів повинна стати однією з гарантій якісного, професійного вирішення судових справ.
Механізм відповідальності суддів має гарантувати ефективне і своєчасне реагування на прояви їхнього свавілля чи некомпетентності.

4. Юридична визначеність, однаковість судової практики і відкритість судових рішень
Судові рішення мають відповідати критеріям юридичної визначеності та однако-вості практики. Цього необхідно досягати незалежно від якості законодавства, яке, не виключено, може бути нечітким, суперечливим або таким, що містить прогалини. Суд, застосовуючи положення закону, повинен ураховувати цілі та намір законодавця, інтер-претувати його, виходячи з принципу верховенства права.
Відкритий доступ до судових рішень має стати однією з найефективніших форм контролю громадськості за діяльністю судової влади, що сприятиме однаковому за-стосуванню законів і передбачуваності результатів вирішення аналогічних справ. По-винні бути передбачуваними й юридичні наслідки ухваленого судового рішення для особи. Обмеження щодо відкритості судових рішень може встановлюватись лише зако-ном.

5. Ефективність судового захисту
Вирішення справи в суді без невиправданого і необгрунтованого зволікання є запору-кою ефективного захисту особою своїх прав. У той самий час судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвим, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням.

Розділ III. Система судів

Правильно організована система судів є однією з гарантій справедливого і ефектив-ного судочинства. Існуюча система судів загальної юрисдикції потребує вдосконален-ня з метою реалізації засад, визначених Конституцією України ( 254к/96-ВР ), вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 ) щодо за-безпечення права на судовий захист та положень нового процесуального законодавства.
Система судів загальної юрисдикції повинна будуватися на принципах:
спеціалізації - суди мають бути організовані з урахуванням особливостей предмета судових справ за відповідною юрисдикцією та зумовленого цими особливостями виду су-дочинства;
територіальності - суди мають бути утворені так, щоб їх юрисдикція охоплювала певну територію держави, виходячи з потреби наближення судочинства до людини;
інстанційності - суди мають бути організовані так, щоб забезпечити право на пе-регляд судового рішення у суді вищого рівня.

1. Спеціалізація має охоплювати всю систему судів загальної юрисдикції, а не лише окрему її частину, що дасть змогу підвищити оперативність та якість вирішення судових справ. Спеціалізація судів має відбуватися за галузевою ознакою та обумовленим нею
видом судочинства. Це дозволяє вирізняти у межах загальної юрисдикції цивільну, кримінальну, адміністративну, а також господарську юрисдикцію як особливий рі-зновид цивільної юрисдикції.
На початковому етапі реформи загальні суди доцільно визнати спеціалізованими з розгляду цивільних, кримінальних, а також адміністративних справ, підсудних місце-вим загальним судам. Поряд із загальними судами діють суди окремих судових юрис-дикцій - господарські та адміністративні.
На наступному етапі реформи необхідно запровадити спеціалізацію судів із поділом на цивільні, кримінальні та адміністративні, передбачивши в них спеціаліза-цію суддів (колегій суддів, палат з розгляду окремих категорій справ), у тому числі за су-б'єктною ознакою (наприклад, у справах щодо неповнолітніх).

2. Територіальну організацію місцевих та апеляційних судів не потрібно жорстко при-в'язувати до адміністративно-територіального поділу, а слід визначати, виходячи з об'єктивних критеріїв, спрямовуючи на забезпечення наближеності місцевих і апеля-ційних судів до людини та водночас незалежності суддів від місцевої влади. Юрисди-кцію кожного суду одного рівня доцільно поширити на територію з приблизно одна-ковою чисельністю населення, місцезнаходження суду необхідно визначати з урахуванням транспортних зв'язків, у найменуванні місцевих та апеляційних судів слід використовувати назву населеного пункту за їх місцезнаходженням.
Оптимальне поєднання критеріїв доступності судів і незалежності суддів по-роджує необхідність запровадження дворівневої структури місцевих судів.
На першому, найбільш наближеному до людей рівні - район чи місто - діють місцеві суди, які вирішують у першій інстанції цивільні, нескладні кримінальні та адмініс-тративні справи відповідно до спеціалізації суддів. Організація судів не повинна залежа-ти від організації місцевого самоврядування. В разі утворення кількох судів у містах із районним поділом недоцільно прив'язувати юрисдикцію цих судів до території райо-ну, оскільки рішення органу місцевого самоврядування про реорганізацію районів зму-шуватиме змінювати кількість таких судів, навіть за відсутності об'єктивної потреби в цьому. У місті з районним поділом можуть бути утворені дільничні суди з визначен-ням територіальних меж їх юрисдикції.
Для другого рівня організації місцевих загальних судів слід утворити (шляхом виок-ремлення з існуючих загальних апеляційних судів) окружні кримінальні суди для розгля-ду кримінальних справ, які на даний час підсудні апеляційним судам як судам пер-шої інстанції, та інших категорій складних кримінальних справ. У цих судах повинен функціонувати суд присяжних. Реалізація цього підходу забезпечить більш професій-не здійснення правосуддя у кримінальних справах внаслідок поглиблення спеціалізації судів, а також позбавить апеляційні загальні суди не властивих їм функцій суду першої інстанції. За таких обставин відпаде потреба в існуванні Апеляційного суду України, що, зокрема, дозволить уникнути значних витрат на конвоювання підсудних, яких тримають під вартою, та витрат, пов'язаних із викликом учасників кримінального судочинства. Утворення окружних кримінальних судів стане першим кроком до ство-рення системи спеціалізованих кримінальних судів.
Місцеві спеціалізовані суди доцільно утворювати в межах області або її частини. Ці суди мають бути здатними забезпечити оперативне, кваліфіковане та неупереджене вирішення у першій інстанції складних справ, зокрема тих, у яких високою є ймо-вірність тиску на суддів.
Апеляційні суди мають діяти або в межах території однієї області, або в межах час-тини території однієї області, або в межах території кількох областей - залежно від по-треб у кожному виді судочинства.
Кількість посад суддів у місцевих та апеляційних судах доцільно визначати на основі розрахунку середньої кількості судових справ, яка припадає на відповідну територію, поділеної на норматив навантаження на одного суддю. Норматив навантаження має за-лежати від кількості судових справ, правильному вирішенню яких суддя може приділити достатню увагу.

3. Інстанційна організація судів повинна забезпечити правосудність рішення. Особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції з огляду на правильність установлення фактів і застосування права. Виходячи з необхід-ності однакового застосування права на всій території України, учасник судового процесу після апеляційного розгляду справи має бути наділений правом оскаржити су-дові рішення першої та апеляційної інстанцій до суду касаційної інстанції (відпо-відного вищого суду), крім випадків, установлених законом, щодо правильності застосу-вання права.
Систему судових інстанцій потрібно організувати, виходячи з необхідності забезпе-чення учасникам судочинства рівних прав на оскарження судових рішень. Для цього кожен суд має виконувати функції лише однієї інстанції: місцеві суди - першої інстан-ції, апеляційні суди - апеляційної інстанції, вищі суди - касаційної інстанції, Верховний Суд України - касаційної інстанції у виняткових випадках.
Такий підхід зумовить необхідність утворення в системі загальних судів Вищого цивільного суду (як касаційної інстанції для справ цивільної юрисдикції) та Вищого кри-мінального суду (як касаційної інстанції для справ кримінальної юрисдикції).
У разі виявлення різного застосування норми права судами окремих спеціалізованих юрисдикцій та в інших виняткових випадках, визначених законом, правосудність судових рішень має забезпечувати найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдик-ції - Верховний Суд України.

4. У судовій системі України не повинно бути такого виду судів, як військові суди. Судді військових судів мають особливий статус, зокрема перебувають на військовій слу-жбі, мають військові звання, отримують доплати за військові звання. Це суперечить принципу єдності статусу суддів, є несумісним з вимогами щодо незалежності та без-сторонності судді і не відповідає європейським стандартам, як їх тлумачить Європейсь-кий суд з прав людини.
До повного скасування інституту військових судів ці суди можуть зберігатися ли-ше як суди кримінальної юрисдикції для розгляду справ про військові злочини у першій інстанції. Особливості діяльності судів в умовах воєнного стану та у зв'язку з перебуванням підрозділів Збройних Сил України за кордоном необхідно визначити законом.

5. У сфері розвитку адміністративної юстиції першочерговим кроком має стати за-вершення формування системи адміністративних судів, вищим судовим органом яких є Вищий адміністративний суд України. Необхідно прискорити утворення апеля-ційних адміністративних судів та окружних адміністративних судів, зокрема забезпечити їх належними приміщеннями, а також призначити та обрати суддів до їхнього складу. З метою забезпечення незалежності суддів від впливу місцевої влади територіальна юрисдикція цих судів не повинна бути жорстко прив'язаною до адміністрати-вно-територіального устрою. Окружні адміністративні суди необхідно утворити в межах території області або частини її території з урахуванням чисельності населення та транспортних зв'язків. Виходячи з особливостей предмета адміністративної юрисдик-ції, законом мають бути встановлені спеціальні вимоги до кандидатів на посаду судді адміністративного суду.

6. У майбутньому на основі загальних судів необхідно окремо утворити кримінальні суди, а на основі загальних та господарських судів - цивільні суди. Таким чином, сис-тему судів загальної юрисдикції складатимуть: цивільні, кримінальні та адміністративні суди. Цивільні суди розв'язуватимуть усі приватноправові спори за правилами цивільно-го судочинства; адміністративні суди в порядку адміністративного судочинства - публіч-но-правові спори, крім справ конституційної та кримінальної юрисдикцій; кримінальні суди - справи про кримінальні правопорушення за правилами кримінального судочинст-ва. Найдоступніші для населення місцеві суди районного (міського) рівня й надалі розглядатимуть цивільні, нескладні адміністративні та кримінальні справи.

7. Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції. Консти-туційну процедуру його формування змінювати недоцільно, але на законодавчому рівні потрібно запобігти ситуаціям, коли здійснення Конституційним Судом України своїх повноважень залежить від одного з органів, до повноважень яких належить фор-мування його складу. Слід також визначити законом процедуру конституційного судо-чинства.

Розділ IV. Судочинство

Правила судової процедури мають слугувати ухваленню правосудного рішення у справі та забезпечувати рівні гарантії учасникам процесу щодо судового захисту їхніх прав.

1. Судочинство як найдієвіший інститут забезпечення верховенства права має грунтуватись, зокрема, на таких загальних принципах:
законність, що вимагає від суду здійснювати судочинство, керуючись Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами, з урахуванням їх цілей та надаючи при цьому найсправед-ливіше тлумачення для кожного випадку;
рівність учасників процесу, яка означає рівні можливості у судовому процесі, що відповідає процесуальному статусу учасника процесу;
диспозитивність, відповідно до якої сторони можуть вільно розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору;
змагальність, що покладає на сторони обов'язок доводити перед судом ті обставини, щодо яких існує спір і які мають значення для справедливого вирішення справи;
розумні строки розгляду справ, що зобов'язують суд вирішувати справи без невиправ-даних зволікань або ж уникати поспішності, що завдає шкоди справедливому судочинст-ву;
гласність, що ставить вимогу забезпечити усім особам, які мають інтерес у результа-тах вирішення справи, можливість брати участь у судовому процесі;
відкритість (публічність), що означає вільний доступ громадськості до судового розгляду і до рішень суду; такий доступ може бути обмежений законом і лише з легі-тимною метою (з легітимних підстав);
обов'язковість рішень суду, що зобов'язує державу забезпечити ефективне виконання судових рішень під контролем з боку суду.
Особливості реалізації цих засад у кожному виді судочинства повинні бути зумовле-ні специфікою предмета судової справи і завданням суду в її вирішенні.

2. Основним завданням конституційного судочинства є абстрагований від кон-кретних правовідносин контроль за відповідністю Конституції України ( 254к/96-ВР ) правових актів вищих органів держави. Разом із тим для підвищення ефективності кон-ституційно-правового захисту прав і свобод людини і громадянина доцільно передбачити право кожній особі звернутися до Конституційного Суду України з конституційною скаргою у випадках, визначених законом. З цією метою доцільно запровадити розгляд справ у Конституційному Суді України палатами.
Цивільне судочинство слід розглядати як послугу держави щодо вирішення приватно-правових спорів сторонам, які самостійно не можуть їх урегулювати. У цивільно-му судочинстві засади диспозитивності й змагальності реалізовуються у повному об-сязі, суд повинен вирішувати спори, про розв'язання яких просять сторони.
Адміністративне судочинство спрямоване на захист прав особи у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. За своїм статусом у суспільстві учасники таких правовідносин перебувають у нерівних умовах, тому адмініс-тративний суд має вжити всіх передбачених законом заходів, щоб захистити порушені органом влади права особи, в тому числі збирати докази з власної ініціативи, виходити за межі вимог сторін тією мірою, наскільки це необхідно для повного захисту прав особи.
Кримінальне судочинство своїм завданням має встановлення винуватості особи у вчиненні кримінально караного діяння; захист прав потерпілого та інтересів суспільства від злочинних посягань; справедливе застосування заходів кримінальної відповідальнос-ті; захист особи від необгрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, порушення її прав під час провадження дізнання та досудового слідства. У криміна-льному судочинстві мають застосовуватись безпосередньо принцип презумпції неви-нуватості особи та принцип «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь». Кримінальний суд має позбутися властивого йому дотепер обвинува-льного ухилу. Слід законодавчо позбавити суд права направляти справи на додаткове розслідування та надавати органам досудового слідства доручення щодо пошуку дока-зів, установити обов'язок суду постановляти виправдальний вирок, якщо обвинувачен-ня не довело вини особи у вчиненні злочину.
З метою забезпечення рівності сторін у кримінальному процесі необхідно реалізувати принцип змагальності на стадії дізнання та досудового слідства, надавши стороні захисту процесуальні можливості для проведення альтернативного розслідування. Потер-пілі повинні мати ефективні можливості обстоювати свої інтереси в разі неналежного проведення досудового слідства.
Необхідно запровадити позитивний досвід демократичних держав щодо реституційно-го правосуддя, яке полягає не у покаранні особи, а у примиренні обвинуваченого і потер-пілого за участю посередника (медіатора) і/або у відшкодуванні потерпілому завда-ної матеріальної та моральної шкоди.
Слід розширити перелік та застосування запобіжних заходів, не пов'язаних з позбав-ленням волі, взяття під варту як запобіжний захід має застосовуватись у виняткових ви-падках.
Судові експертизи у кримінальних справах не повинні здійснювати експертні служби, які перебувають у структурі органів досудового слідства.

3. Інститут народних засідателів у здійсненні судочинства потребує процесуального оформлення. Для правильного і максимально справедливого вирішення певних справ важливими є не тільки юридичні знання суддів, але й життєвий досвід та мораль-ність народних засідателів. Доцільною є участь народних засідателів у розгляді окремих справ в адміністративних судах першої інстанції, що зумовлено необхідністю збалансува-ти у судовому рішенні інтереси приватних осіб та суспільний інтерес.
Діяльність суду присяжних необхідно врегулювати законодавчо, передбачивши його використання лише в окремих категоріях кримінальних справ. Обвинувачений по-винен мати право вибирати: його справу розглядатиме суд присяжних чи колегія про-фесійних суддів. Функції присяжних мають бути відокремлені від функцій професійно-го судді. Присяжні вирішують у своєму вердикті лише питання юридичного факту, а професійний суддя на основі вердикту присяжних і норм кримінального права постанов-ляє вирок.

4. Уніфікація процедур судового розгляду є важливим напрямом удосконалення судо-чинства, якщо завдання певного виду процесу не вимагає особливих правил. Необхідно поступово наблизити, а потім і взагалі поєднати в одному кодексі норми цивільно-го і господарського процесів, оскільки між ними немає суттєвих відмінностей, зу-мовлених специфікою судочинства.
5. Процедура перегляду судових рішень, незалежно від виду судочинства, має грун-туватися на однакових засадах. Завданням апеляційної інстанції має бути перегляд судової справи щодо правильності з'ясування обставин і застосування норм права судом першої інстанції. Рішення апеляційної інстанції щодо встановлених фактів має бути остаточним. Касаційна інстанція повинна переглядати судові рішення першої та апе-ляційної інстанцій лише щодо правильності застосування норм права. Вона також має забезпечувати однакове застосування права судами відповідної юрисдикції. В ра-зі неоднакового застосування права судами касаційної інстанції та в деяких інших виняткових випадках, визначених законом, правосудність судових рішень повинен гарантувати найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції - Верхов-ний Суд України.
6. Відповідальність учасників процесу за недобросовісне користування процесуа-льними правами та за невиконання процесуальних обов'язків необхідно посилити (наприклад, за навмисне зволікання процесу). Формами відповідальності можуть бути не лише існуючі заходи процесуального примусу, а й застосування судом стягнень за неви-конання вимог суду, покладення на учасників процесу відшкодування судових витрат у підвищеному розмірі.

Розділ V. Статус професійних суддів

Судова реформа потребує реального підвищення статусу та престижу професії су-дді. Невід'ємною ознакою статусу судді є незалежність від будь-яких втручань у його діяльність на посаді судді, в тому числі з боку представників судової влади.

1. Для досягнення незалежності судді необхідно створити механізми, які запобіга-тимуть можливостям зовнішнього впливу на нього. Потрібно, зокрема, позбавити голів судів повноважень, які вони можуть використовувати для втручання у здійснення судочинства. Належить удосконалити процедуру відкриття провадження у кримінальній справі щодо судді в такий спосіб, щоб унеможливити тиск на суддю шляхом криміналь-ного переслідування. Слід усунути адміністративну ієрархію між судами різних рівнів, ураховуючи існування в судовій системі механізмів процесуального контролю.

2. Розміри суддівської винагороди, страхування, пенсійного забезпечення та довічно-го утримання мають відповідати тій високій ролі, яка належить суддям у демократич-ному суспільстві. На законодавчому рівні слід визначити гарантований високий розмір суддівської винагороди та таку систему її виплати, щоб виконавча влада не могла впли-вати на суддів шляхом регулювання їхнього заробітку. Слід чітко визначити складові суддівської винагороди, до яких віднести: посадовий оклад, надбавку за вислугу років, доплату за кваліфікаційний клас, надбавку за особливі умови праці у випадках, визначе-них законом (наприклад, для суддів-слідчих, для суддів адміністративних судів під час виборчого процесу), та за перебування на адміністративній посаді в суді. Рівень суддів-ської винагороди має залежати, насамперед, від досвіду роботи на посаді судді, профе-сійного рівня і значно менше - від рівня суду в системі судоустрою. Збільшення роз-міру суддівської винагороди доцільно здійснити одночасно зі скасуванням тих пільг, які не зумовлені статусом судді та суперечать принципу рівності всіх громадян. Пре-стиж професії судді має відзначатися високим розміром суддівської винагороди та особ-ливою роллю судді в суспільстві, а не системою пільг і привілеїв.

3. Система забезпечення суддів житлом потребує істотного вдосконалення. Вста-новлений законом обов'язок держави щодо забезпечення суддів житлом за державний кошт має трансформуватися у гарантію придбання суддею житла через систему дер-жавного кредитування на рівних умовах - незалежно від місця розташування суду, в якому працює суддя. Таким чином, необхідно перейти до встановлених законом монета-рних (грошових) форм забезпечення пільг для суддів.

4. Особливий статус судді в суспільстві зобов'язує уникати нагородження суддів, які обіймають посади, державними нагородами за їхню посадову діяльність.

Розділ VI. Добір і кваліфікація суддів

Порядок добору і кар'єрного просування суддів є однією з гарантій незалежності су-дді. Про наявність такої гарантії можна вести мову тоді, коли призначення чи обран-ня судді на посаду унеможливлює виникнення неформальних зобов'язань майбутнього су-дді перед особами, які можуть впливати на цей процес. Конституційний порядок зайнят-тя посади судді не створює загрози незалежності судді, оскільки після призначення чи обрання він перестає бути залежним від органу, що його призначив чи обрав.

1. Слід запровадити прозору процедуру добору кадрів на посаду професійного судді та їх кар'єрного просування. Необхідно, щоб шлях проходження від кандидата на посаду судді до судді не залежав від суб'єктивного впливу посадових осіб, залучених до про-цесу добору суддів. Потрібно чітко визначити законом порядок (процедуру) при-значення (обрання) на посаду судді. Призначення на посаду судді, а також обрання суддів на іншу, зокрема вищу, посаду має здійснюватися на конкурсних засадах. Відомості про наявність вакантних посад, час і місце проведення конкурсу мають бути відкритими.

2. З метою забезпечення судових органів висококваліфікованими кадрами та належно-го опанування специфікою професії необхідно запровадити спеціальну підготовку ка-ндидатів на посаду судді в Академії суддів України після конкурсного відбору. Така під-готовка має передбачати теоретичне навчання, поєднуване зі стажуванням у судових ор-ганах. Щороку Державній судовій адміністрації України належить здійснювати держав-не замовлення на спеціальну підготовку кандидатів на посаду судді, виходячи з прогно-зованих потреб у кадрах. Для зайняття посади судді в судах певного рівня та спеціа-лізації необхідно підвищити вимоги до кандидатів, зокрема щодо віку, досвіду роботи за певним фахом у галузі права та спеціальної підготовки.

3. Конкурс на посаду судді повинен передбачати обов'язкову перевірку рівня знань кандидатом положень Конституції України ( 254к/96-ВР ), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 ) та практики її застосування Європейським судом з прав людини, судового процесу та основних галузей матеріального права Украї-ни. Для забезпечення єдиних підходів до оцінювання фахового рівня кандидата на по-саду судді кандидат має скласти кваліфікаційний іспит екзаменаційній комісії, утво-реній Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Кваліфікаційний іспит доцільно при-ймати на регіональному рівні згідно з планом, затвердженим Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Кваліфікаційний іспит необхідно проводити у формі тестування, що суттєво підвищить об'єктивність оцінювання знань кандидатів. Рішення про реко-мендацію особи на посаду судді має приймати Вища кваліфікаційна комісія су-ддів з урахуванням результатів співбесіди, кваліфікаційного іспиту, психологічного тестування, медичного обстеження, біографії та інших відомостей про кандидата.
Для заміщення вакантної посади судді доцільно залучити тих кандидатів, які склали кваліфікаційний іспит із кращим результатом тестування. За наявності кількох вакантних посад переважне право вибору майбутнього місця роботи необхідно надати кандида-там з кращими результатами кваліфікаційного іспиту. Це зробить добір кандидатів справедливим і прозорим. Такий конкурс повинні проходити також професійні судді, які бажають зайняти вакантну посаду в іншому суді, зокрема в суді вищого рівня. Ре-зультати іспиту анулюються, якщо конкурсант кілька разів відмовився від зайняття ва-кантної посади судді.
Вища рада юстиції, одержавши рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів, повинна мати повноваження на проведення співбесіди з кандидатом на посаду судді, щоб перевірити його професійні й моральні якості. Вона повинна також звертати увагу на ті вади, які можуть стати перешкодою для належного здійснення повнова-жень судді.

4. Для суддів, призначених на посаду вперше, необхідно передбачити регулярне навчання в Академії суддів України з обов'язковим складенням кваліфікаційного іспи-ту перед обранням безстроково на посаду судді екзаменаційній комісії, утвореній Ви-щою кваліфікаційною комісією суддів. Якщо такий іспит не складено, суддю може бути звільнено у зв'язку із закінченням строку, на який його було призначено. Відповід-не навчання з метою підвищення кваліфікації має бути запроваджене в Академії суддів України також і для суддів, обраних безстроково.

5. Необхідно переглянути важливість та місце кваліфікаційних класів у системі ка-р'єрного просування суддів. Кваліфікаційний клас повинен стати тим критерієм, за яким суддя зможе просуватися по службі, навіть перебуваючи на посаді в суді найнижчого рі-вня. Кваліфікаційний клас повинен передусім відображати професійно-освітній рівень судді, який залежить як від теоретичних знань, так і тривалості та якості їх практи-чного застосування. Для зайняття посади у суді вищого рівня необхідно, щоб суддя здо-був відповідний кваліфікаційний клас. Кваліфікаційний клас, від якого залежить розмір надбавки до суддівської винагороди, повинен стати стимулом для судді постійно підви-щувати рівень кваліфікації.
Присвоєння кваліфікаційного класу має відбуватися за результатами об'єктивного тестування, для чого необхідно розробити систему завдань різного рівня складності. Як-що суддя не виконав завдання, черговий кваліфікаційний клас йому не присвоюється. До наступної кваліфікаційної атестації суддю може бути допущено після закінчення стро-ку, встановленого законом.

6. Визначення рівня професійної підготовки претендентів для рекомендування на по-саду судді та вирішення питання кар'єрного просування суддів має здійснюватися не-залежними органами, до складу яких входять висококваліфіковані фахівці. Не менш як половину складу цих органів мають складати представники суддівського корпу-су.

Необхідно утворити єдину систему органів, що відповідатимуть за добір суддів та пе-ревірку їхньої кваліфікації, вищим органом в якій є Вища рада юстиції.
Сучасний склад кваліфікаційних комісій суддів загалом відповідає європейським вимогам до таких органів, оскільки більшість їхніх членів обирається з представників суддівського корпусу. З метою приведення складу Вищої ради юстиції у відповід-ність із європейськими стандартами, спрямованими на забезпечення незалежності такого органу, необхідно передбачити призначення (обрання) більшості її членів з числа найавторитетніших суддів, зокрема тих, які вийшли у відставку.
Вища кваліфікаційна комісія суддів повинна давати рекомендації на зайняття посади судді, в тому числі у суді вищого рівня, а також присвоювати вищі кваліфі-каційні класи. Кваліфікаційні комісії суддів нижчого рівня мають відповідати лише за проведення кваліфікаційної атестації суддів та за присвоєння їм початкових кваліфіка-ційних класів. З метою забезпечення ефективності діяльності кваліфікаційних комі-сій як постійно діючих органів члени цих комісій на час здійснення своїх повноважень мають відряджатися з основного місця роботи.

7. Існуюча система кваліфікаційних комісій суддів потребує перегляду. Так, кваліфі-каційні комісії суддів для загальних судів діють на рівні апеляційних округів, уста-новлених для спеціалізованих судів. Зміна меж і кількості апеляційних округів для спеціалізованих судів автоматично тягне за собою зміну кількості кваліфікаційних ко-місій для суддів загальних судів. Крім того, апеляційні округи різних спеціалізованих судів можуть не збігатися територіально. Представництво суддів від різних областей у кваліфікаційних комісіях нерівномірне. Для суддів військових, господарських та адмі-ністративних судів існують окремі кваліфікаційні комісії.
Тому кваліфікаційні комісії доцільно утворити без урахування спеціалізації та без прив'язування їх до апеляційних округів спеціалізованих судів, але з обов'язковим включенням до складу кваліфікаційних комісій суддів, які представляють кожну спеціалізовану юрисдикцію. Для атестування суддів судів нижчого рівня та присвоєння початкових кваліфікаційних класів необхідно утворити територіальні кваліфікаційні комісії в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Розділ VII. Дисциплінарна відповідальність суддів

З метою запобігання дискредитації судової влади через неналежне виконання суддею професійного обов'язку необхідно вдосконалити систему дисциплінарної відпо-відальності суддів.

1. Підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності потрібно чітко визначити законом, щоб суддя, який вчинив дисциплінарний проступок, не міг уни-кнути відповідальності. Доцільно запровадити можливість притягнення судді до відповідальності, зокрема за явно некваліфіковане вирішення справ, зволікання розгляду справ з його вини, систематичне або грубе порушення правил суддівської етики, роз-голошення таємниці, що стала відомою судді під час розгляду справи у закритому судо-вому засіданні. Дисциплінарним стягненням, поряд з існуючими, могла б стати процеду-ра підтвердження кваліфікаційного класу.

2. Дисциплінарні повноваження мають бути виключені з компетенції кваліфіка-ційних комісій суддів, оскільки питання дисципліни суддів прямо не пов'язані з ква-ліфікацією. Доцільно створити постійно діючу Дисциплінарну комісію суддів, біль-шість складу якої формував би з'їзд суддів України, зокрема з числа суддів, які вийшли у відставку, а частину - з'їзд адвокатів України з числа адвокатів, які не здійснюють представництво та захист у суді. Кожна заінтересована особа повинна мати право зве-рнутися до дисциплінарних органів щодо ініціювання притягнення судді до дисциплінар-ної відповідальності. Дисциплінарна комісія суддів, Вища рада юстиції та їх члени по-винні оперативно реагувати на повідомлення про дії суддів, які містять ознаки дисциплі-нарного проступку, ретельно їх перевіряти, не втручаючись у здійснення правосуддя. Для забезпечення своєчасної перевірки таких повідомлень у кожній області мають працювати судові інспектори, яких призначає з'їзд суддів України, зокрема з числа суд-дів у відставці, а також осіб, які тривалий час працювали суддями, прокурорами, ад-вокатами і мають бездоганну репутацію. Рішення про відкриття (відмову у відкритті) дисциплінарного провадження повинна приймати колегія членів Дисциплінарної комісії суддів.

3. Для досягнення справедливих результатів дисциплінарна процедура має набли-жатися до судової (квазісудова процедура). Розгляд дисциплінарної справи повинен відбуватися на змагальних засадах. Обов'язок доводити наявність підстав для притяг-нення судді до дисциплінарної відповідальності необхідно покласти на судових інспек-торів, які здійснювали перевірку. Особа, яка вважає себе потерпілою від професійно не-належної поведінки судді, а також суддя, щодо якого здійснюється дисциплінарне прова-дження, повинні мати право викласти свою позицію особисто під час розгляду дис-циплінарної справи. За результатами розгляду дисциплінарної справи до порушників повинно бути вжито відповідних заходів (стягнення або ініціювання звільнення судді з посади). Такі заходи мають запобігти проявам суддівського свавілля, а також гарантувати відповідальне ставлення суддів до своїх обов'язків і усвідомлення свого високого статусу. Дисциплінарне покарання повинно мати для судді певні негативні правові наслідки, його може бути знято лише з підстав, які передбачатиме закон. Рішення у дисциплінарній справі судді може бути оскаржено в суді лише з мотивів порушення процедури його ух-валення.

Розділ VIII. Суддівське самоврядування

Суддівське самоврядування має бути ефективною формою вирішення питань внутрішньої діяльності судів та захисту їхніх професійних інтересів. Органи суддівсько-го самоврядування повинні активно реагувати на будь-які прояви втручання в діяльність судів, а також на порушення прав суддів і гарантій їхнього високого статусу.
1. Існуюча система органів суддівського самоврядування потребує суттєвого вдос-коналення. Зокрема, вона має формуватися з урахуванням розвитку системи судів зага-льної юрисдикції. Судді місцевих та апеляційних судів, що знаходяться на території пев-ної області, повинні мати можливість бути представленими на конференції суддів відповідних судів. З метою підвищення ефективності роботи рад суддів державна судова адміністрація має забезпечити їх постійно діючим апаратом і відповідними матеріально-технічними ресурсами.
Необхідно передбачити, що Рада суддів України як орган професійного самовряду-вання, який представляє весь суддівський корпус, може залучатися до підготовки та опрацювання законопроектів щодо судового устрою, статусу суддів, судочинства, до вирішення питань забезпечення судів, вироблення правил суддівської етики тощо. У складі Ради суддів України кількість суддів, які перебувають на адміністративних по-садах в судових органах, не повинна перевищувати третини її складу.

2. Самоврядування має бути реалізовано насамперед на рівні окремого суду. Збори суддів відповідного суду повинні вирішувати питання, пов'язані із запровадженням спеці-алізації суддів, а також затверджувати порядок розподілу заяв і судових справ між суддя-ми, порядок утворення колегій суддів і призначення головуючих, порядок заміщення су-ддів у разі їх відсутності, вирішувати питання соціально-побутового забезпечення суддів, регулювати графік відпусток суддів, заслуховувати звіти суддів, які займа-ють адміністративні посади, керівника апарату суду та керівників його структурних під-розділів тощо.

3. Слід запровадити порядок, за яким адміністративні посади в судах займатимуть судді, призначені органами суддівського самоврядування на строк, визначений зако-ном, але не більше ніж два строки підряд. Необхідно встановити такі умови перебування на цих посадах, які запобігали б залежності голови суду чи його заступника (напри-клад, обрання голови суду та його заступника зборами суддів відповідного суду, тери-торіальною радою суддів або іншим органом суддівського самоврядування залежно від рівня суду та кількості суддів у ньому). Кількість адміністративних посад у судах необ-хідно скоротити. Функції голови суду мають бути обмежені представницькими повнова-женнями і контролем за діяльністю апарату суду. Голова суду повинен репрезентувати суд як орган державної влади, а представником суду як юридичної особи має бути кері-вник апарату суду. Необхідно скасувати інститут президії суду, що є адміністративним органом у складі суду, але вирішує питання внутрішньої діяльності судів, віднесені Конституцією до повноважень суддівського самоврядування. Збори суддів у великих судах можуть формувати раду суддів відповідного суду і делегувати їй окремі свої пов-новаження.

Розділ IX. Забезпечення діяльності судів

Належне забезпечення діяльності судів є однією з гарантій незалежності судів та су-ддів. Якість правосуддя значною мірою залежить від того, скільки часу суддя витра-чає на вирішення судових справ. Для ефективної організації робочого часу судді ма-ють бути звільнені від вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням діяльності су-ду.
1. Відповідно до принципу поділу влади судові та організаційно-управлінські функції не повинні поєднуватися в рамках судової влади. Важливо чітко розмежувати повноваження судів та органів виконавчої влади. Суди мають здійснювати правосуддя, а спеціалізовані органи - відповідати за забезпечення діяльності судів і бути підконтроль-ними суддівському самоврядуванню.
Про належне забезпечення діяльності судів повинна дбати державна судова адміні-страція. Апарат суду варто підпорядкувати державній судовій адміністрації, щоб голова суду не був обтяжений адміністративними та господарськими питаннями і не залежав від місцевої влади чи суб'єктів підприємницької діяльності. Апарат, підзвітний голові та загальним зборам суддів відповідного суду, має відповідати за належне технічне оснащення приміщень суду, організацію їх ремонту, ведення діловодства і судової стати-стики, виклик учасників процесу, народних засідателів, присяжних, доставлення до суду підсудних, яких тримають під вартою, фіксування судового процесу технічними засобами тощо. Контроль за забезпеченням діяльності судів мають здійснювати ор-гани суддівського самоврядування. Підбір помічників суддів та керівництво їх дія-льністю можуть здійснювати самі судді.
2. Необхідно поліпшити фінансування судової влади, зокрема, затвердити нормати-ви фінансового забезпечення судів, кваліфікаційних комісій суддів, органів суддівського самоврядування. Слід передбачити механізм, за яким на основі нормати-вів відповідні головні розпорядники коштів мають щороку розробляти пропозиції (бю-джетні запити) щодо фінансування судової влади, які належить включати до проекту закону про Державний бюджет України; в разі незгоди з такими пропозиціями Кабі-нет Міністрів України разом із проектом закону про Державний бюджет України пода-ватиме до парламенту свої вмотивовані зауваження. З метою забезпечення цільового ви-трачання коштів перелік бюджетних програм, за якими фінансується судова влада, необхідно деталізувати.
Джерела фінансування видатків на здійснення правосуддя мають бути закріплені законодавчо. Поліпшенню фінансування судів сприятиме заміна державного мита за звернення до суду на судовий збір, надходження від якого спрямовуватимуться на за-безпечення потреб судової влади. Розмір судового збору має бути зумовлений видом і складністю судової справи; в адміністративному судочинстві він повинен бути меншим, ніж у цивільному. Запровадження судового збору дасть змогу відмовитися від оплати сторонами витрат на інформаційно-технічне обслуговування судового процесу.
3. Одним із пріоритетів діяльності державної судової адміністрації є здійснення комп'ютеризації в судах, що забезпечить поступовий перехід від паперового до електро-нного діловодства. Необхідно завершити процес обладнання судів технічними засоба-ми фіксації процесу, а також створити єдину судову інформаційну мережу, яка місти-тиме, зокрема, правову базу даних, бланки судової документації, базу даних судової практики (державний реєстр судових рішень), електронну бібліотеку. Згодом у судах мають бути створені електронні архіви судових справ, де зберігатиметься документа-ція у справі, результати фіксації судового процесу з наступним об'єднанням їх в єди-ну мережу з наданням доступу учасникам процесу до матеріалів їхніх справ через Ін-тернет.
З метою створення і забезпечення функціонування єдиної інформаційної мережі Державна судова адміністрація України повинна забезпечити взаємодію судів з органами юстиції, правоохоронними органами та органами, що відповідають за виконання судових рішень.
Налагодження відеоконференцзв'язку між судами та установами системи виконання покарань (замість доставляння до суду засуджених) сприятиме економії бюджетних коштів.
4. Прозорість судової влади потребує забезпечення доступності судових рішень для всіх заінтересованих осіб. Крім регулярного видання збірників судової практики, на виконання вимог Закону України «Про доступ до судових рішень» ( 3262-15 ) має бу-ти створено Єдиний державний реєстр судових рішень з відкритим доступом до ньо-го через Інтернет, що сприятиме однаковому застосуванню права суддями, підвищен-ню прогнозованості результатів вирішення справ, забезпеченню контролю громадськості за діяльністю судів. У текстах судових рішень, що перебувають у відкритому доступі, не можуть бути розголошені відомості, що уможливлюють ідентифікацію фізичної осо-би.
5. Для високого фахового рівня суддів, прокурорів, адвокатів вирішальне значення має система юридичної освіти в Україні, яка потребує докорінного вдосконалення. Вищою юридичною освітою, яку відповідно до закону необхідно мати для того, щоб зайняти відповідні посади, слід вважати освіту рівня магістра права (з огляду на зміст Болонсь-кої декларації міністрів освіти Європи). Важливо, щоб підготовку стандартів у галузі юридичної освіти здійснювали спільно Міністерство освіти і науки України та Мініс-терство юстиції України.
Потребує розвитку навчально-методологічне забезпечення судової системи. Про-відну роль у цьому має відігравати Академія суддів України. Вона повинна здійснюва-ти узагальнення судової практики на науковому рівні, постійно надавати судам мето-дичну допомогу, забезпечувати підготовку кандидатів у судді та регулярне підвищення кваліфікації суддів, організовувати науково-практичні та навчальні семінари, конфе-ренції тощо, співпрацювати з відповідними установами іноземних держав щодо обміну досвідом у сфері правосуддя, організовувати стажування.
6. Для забезпечення охорони приміщень судів, підтримання порядку в них, безпе-ки учасників судового процесу доцільно утворити спеціальний підрозділ у системі державної судової адміністрації.

Розділ X. Суміжні інститути

Повноцінна судова реформа неможлива без реформування та розвитку інститутів, які безпосередньо пов'язані з реалізацією права на судовий захист.
1. Доступність правосуддя вимагає створення ефективного механізму надання правової (юридичної) допомоги. Держава має гарантувати малозабезпеченим особам юридичну допомогу не лише у кримінальних, а й у цивільних та адміністративних справах, принаймні, коли йдеться про захист найважливіших прав людини. Держава повинна сформувати систему правової допомоги, що надається за рахунок коштів держав-ного бюджету.
Для забезпечення якісної юридичної допомоги необхідно чіткіше розмежувати статус адвоката та статус інших представників у судовому процесі. До здійснення функції за-хисника у кримінальному процесі потрібно допускати лише адвокатів. Варто передба-чити відповідальність за надання неякісної юридичної допомоги.
Необхідно виробити механізми залучення перекладачів і спеціалістів до судово-го процесу (швидкий виклик до суду, гарантована та належна оплата їхніх послуг то-що), що забезпечить ефективну взаємодію з відповідними установами та фахівцями.
Державна судова адміністрація спільно з органами місцевого самоврядування пови-нна організувати інформаційні центри для безоплатного (або за помірну плату) до-ступу членів відповідних територіальних громад до правових баз даних, надання консу-льтацій з питань судового процесу, стандартизованих бланків заяв, скарг, клопотань до суду, допомоги в їх заповненні, іншої інформації, необхідної для звернення до суду.
2. Потребує дальшого реформування система досудового слідства у кримінальних справах. З огляду на те, що прокуратура наділена повноваженнями здійснювати нагляд за досудовим слідством та підтримувати державне обвинувачення в суді, необхідно привести у відповідність із Конституцією України положення закону щодо повнова-жень прокуратури стосовно функції досудового слідства. На основі структурних під-розділів прокуратури, на які покладено функцію досудового слідства, доцільно ство-рити державну службу розслідувань.
Прокуратура не повинна мати і повноважень щодо загального нагляду, оскільки такі повноваження є близькими до тих, що їх здійснюють органи правосуддя, тобто квазі-судовими. Крім цього, слід узяти до уваги й те, що контроль за додержанням законів у чітко визначених галузевих напрямах здійснюють і відповідні державні органи.
3. У сфері виконання судових рішень слід передбачити заходи, спрямовані на заохо-чення державних виконавців забезпечувати ефективне виконання судових рішень, на посилення гарантій незалежності державних виконавців від зовнішнього втручання, на підвищення відповідальності боржників за невиконання судових рішень чи за навми-сне створення умов, які унеможливлюють їх виконання. Слід створити умови, за яких добровільне виконання судового рішення було б для боржника набагато вигіднішим, ніж його виконання у примусовому порядку. Необхідно виробити ефективні механізми ви-конання судових рішень як національних судів, зокрема у справах проти держави, так і рішень Європейського суду з прав людини.
Потрібно чітко визначити місце державної виконавчої служби в системі органів дер-жавної влади. Особи, які претендують на зайняття діяльністю, пов'язаною з вико-нанням судових рішень, повинні обов'язково скласти кваліфікаційний іспит та прой-ти стажування. Доцільно поступово демонополізувати державну діяльність з вико-нання судових рішень і передбачити можливість передачі її недержавним виконавцям чи виконавчим агенціям під дієвим контролем з боку Міністерства юстиції України.
4. Для підвищення ефективності виконання судових рішень у кримінальних спра-вах необхідно вдосконалити організацію пенітенціарної системи. Держава пови-нна вживати заходів, спрямованих на приведення пенітенціарної системи у відповід-ність із світовими і європейськими стандартами, рішуче запобігання будь-яким про-явам катування, тортур, іншого нелюдського або такого, що принижує честь і гід-ність, поводження з особами, яких тримають під вартою, або засудженими. Слід забез-печити виконання відповідних зобов'язань, які Україна взяла на себе зі вступом до Ради Європи відносно підконтрольності пенітенціарної системи. Функції управління пеніте-нціарними установами та їхньої охорони мають бути розділені і закріплені за різними органами.
5. З метою розвантаження судів потрібно розвивати альтернативні (позасудові) способи врегулювання спорів, а також створювати умови для стимулювання дешевших і менш формалізованих способів їх врегулювання. Наукового обгрунтування і практич-ного втілення потребує медіація - діяльність професійних посередників, які спрямовують учасників юридичного спору до компромісу і врегулювання спору самостійно са-мими учасниками. Розширення діяльності третейських судів має зменшити наванта-ження на суди загальної юрисдикції. Необхідно інформувати громадськість про пере-ваги цих способів захисту прав порівняно з судовим механізмом. Звернення до суду ба-жано використовувати як винятковий спосіб врегулювання юридичного спору.
Суттєвого розвантаження судової системи можна досягти, посиливши потенціал нотаріату. Наказове провадження у цивільному судочинстві (видача судового наказу за відсутності юридичного спору між сторонами) доцільно трансформувати у функцію но-таріату. Потрібно скасувати поділ на державних та приватних нотаріусів. Держава не повинна забезпечувати здійснення нотаріальних функцій, які успішніше виконують не-державні нотаріуси. Водночас держава має здійснювати контроль за якістю надання нотаріальних послуг та регулювати їх вартість для малозабезпечених категорій населен-ня. Необхідно виробити чіткі та надійні механізми відповідальності нотаріусів за на-дання неякісних послуг.
6. Повноваження судів щодо вирішення справ про адміністративні проступки та накладення адміністративних стягнень треба поступово обмежити і згодом повністю передати у відання адміністративних органів. Рішення адміністративних органів у таких справах можуть бути оскаржені до адміністративного суду.

Глава Секретаріату
Президента України О.РИБАЧУК